МУЗЕЙ

       До початку пошукової роботи в село самостійно приїзджали учасники боїв у нашому селі. Так   в  кінці 70-х рокі ХХ ст.. в Ярошівці побував Полтавський обласний військовий комісар полковник Венедіктов Олександр Ілліч. Цю поїздку йому організував наш земляк, підполковник Пилипенко Василь Трохимович. В розмовах по спільній військовій  службі Венедіктов  О.І. пригадав про бої під Ярошівкою. «Так я з Ярошівки…» - вигукнув Василь Трохимович.

     Офіцери приїхали у село. Полковник Венедіктов довго стояв біля урочища «Дідиха», де він отримав поранення і, де загинули його бойові побратими. Олександр Ілліч залишив свої спогади, які висвітлені у нашій книзі.

      Одного осіннього дня вітчизняний легковик «Запорожець» повільно спускався з гори в Ярошівку. Серце калатало в грудях Віктора Леонідовича, супутника водія. В голові пропливли події 14 вересня 1943 року.  Це ті місця, де ми стримували натиск  ворога. Під сильним ураганним вогнем  німецьких мінометів і артилерії, артилеристи 676 ап поспішно відходили до Нової Греблі. Ось та дорога яром . Сербін  вийшов з машини і зніяковіло оглядав місцевість .  «Невже не тут?»- промайнуло в голові. Ставок. Де він взявся? Ми ж відступали низом на південь по грунтовій дорозі, мимо річечки. До незнайомців підійшов  сивий дід.

           - Що привело вас, люди добрі, в наше село.?

          - Та визволяли ми вас в вересні сорок третього…

           - « О! Тоді тут таке творилося! Ревло все навкруги не один день. Ми ховалися в погрібах, ямах. Вашому брату тоді також перепало. Проклятий германець показав ще свою силу, хоч і перли його наші солдатики. А ставок побудований після війни. Ваші відступали цією дорогою, яром на Королі, так зветься край села», - сказав старий.

           - Мене в цьому бою тяжко поранено. Довго по госпіталях лікувався, але вижив і приїхав поклонитися пам’яті  своїх бойових друзів, що поклали голови за ваше село. А нам тоді, дєдушка, було всього по 18 – 20… Захотілося  побувати на тому місці, де мене настигла німецька міна.

           «Це ми організуємо, поїхали», - вимовив,  пожвавівши дід. А далі він  не стримав сліз, дивлячись, як стоячи на колінах , ветеран війни лагідно гладив долонею землю, пропитану колись його кров’ю…  Пізніше , майор у відставці, Віктор Леонідович Сербін побував у школі.

        Сотні листів надходили в шкільний музей від ветеранів – визволителів:

         Комбат 797 сп майор Козлов Г.К.:   «Мій батальйон звільняв Ярошівку. Місцевість для наступу була не досить вигідна -  кругом яри, бугри, балки. Після Сум нас тут трохи «потріпали»…

         Стеценко Михайло Петрович., ветеран 676 ап 232 сд:     «В Ярошівці наша 5-та батарея стояла перед селом , на північному сході, до ліска. Командир батареї  лейтенант Саліхов (татарин), пізніше став Героєм Радянського Союзу.  Батарея мала позивний «Буря», а командир батареї  -«Вітер».

           Уколов Георгій Іванович, розвідник 5-ї батареї 676 ап :    «В Ярошівці мені прийшлося досить часто змінювати свою позицію по коректуванню вогню батареї, так як ворог вів жорстокі контрнаступи з танками і піхотою. Мій товариш, Н. Чернов з Сумщини, вночі, з 14-го на 15 вересня 1943 року добровільно погодився доставити на наші позиції кінний віз з боєприпасами, який поспіхом при відступі ми залишили на нейтральній смузі. Німці не встигли опам’ятатися, як  віз з снарядами був вже біля нашої передової. Молодець, Чернов. І коня поблизу знайшов, щоб  притягти воза. А йому в цей день, 15 вересня 1943 року,  виповнилося вісімнадцять років.

         Богачев Василь Петрович, начальник розвідки 3-го гв. тк:    «Біля Ярошівки, 16 вересня 1943 року, після відсічі контратак ворога, ми сформували два передові загони, на Прилуки й х,Харьково,(одним керував я)  для наступу на відступаючі частини німецьких військ. План ворога, скинути нас в Сулу, провалився…»

       У 2011 році в Ярошівку приїзджав і внук Шишенкова Бориса Архиповича, загинувшого у вересні 1943 року.  Федір Іванович Шишенков разом з своєю дочкою Альоною поклали квіти до Братської могили, де поховано Бориса Архиповича. Вдова солдата заповідала своєму внукові відвідати місце поховання її чоловіка, і привезти жменьку землі на її могилу.

         Довгий час велася переписка  з москвичем Борисом Лавровим - братом  лейтенанта Лаврова Івана Івановича, який  загинув у Ярошівці 15 вересня 1943 року.

   

         Запорожець А. О: 

« Пошук  і почався  саме з  фронтових листів Івана Лаврова. На початку 80-х років я прочитав уже пожовклі листи, які вислав Борис Лавров до Ярошівської школи. Відновив переписку. Це стало початком  багаторічної пошукової роботи.»

         Пам’ять про героїчну участь в війні потрібно було увіковічнити.

         Після зустрічі з ветеранами в 1983 році почалося оформлення Музею Бойової Слави. Цьому посприяли колишні директори Ярошівської школи  Гаврилко П.В., Коваль Р.Г., голова Ярошівської сільської ради

 Підлісна Л.В., голова колгоспу «Червоний партизан» Ведмідь І.І. Всі матеріальні витрати для створення музею взяло на себе керівництво колгоспу «Червоний партизан». 

      Запорожець А.О:   « Заснувавши  учнівську групу «Пошук», ми почали активно збирати матеріали, архівні документи і експонати для музею. Всі вчителі, працівники і учні  школи стали активними учасниками пошуку».

             

         Матеріали по військових частинах, бійцях, командирах, спогади ветеранів приходили  з різних куточків колишнього СРСР.  Лише  листуванням з Центральним Архівом Міністерства Оборони СРСР в місті Подольськ, отримано близько 150 аркушів копій документів і бойових карт. Всі мешканці села приносили фотокартки рідних, які загинули на фронті, або були учасниками бойових дій. Спогади тих односельців, хто пройшов через випробування війни, стали цінним матеріалом для відтворення історії села.

           Та самою результативною пошукова робота стала після створення електронної системи пошуку.

           В книзі відгуків сотні  слів подяки організаторам і учням за створення музею. Володимир Федорович Гаврилко і Лідія Феоктисівна Гаврилко (м.Рига): «Виражаємо щиру вдячність за створення цього музею, який відображає воєнні роки, пережиті нашим народом». «Вдячна за статтю «Голос з вічності», Без сліз її читати не можна. Л.І. Гаврилко.

       …Як ще часто буває так: навколо нас ходять живі ветерани, про яких тільки можна мріяти, а ми від них все вбік та вбік: нехай почекають. Нехай, може колись дотяг-нуться руки, може колись дійде черга… Схопимось та оцінимо, а говорити не буде з ким.

      

 На фото: « Сліди війни» на Ярошівській землі з часів Другої Світової війни.